Пішла,як нібито …померла

В метро урвавшись-наштовхавшись,
остатки струшуючи сну,
ми потрапляли в ескалатор,
все швидше, швидше…

А-а-а!!!

Вона…

Стояла біля цих течій,
і,
роздивляючись в обличчя,
будила в кожному з нас жалість…
Одвічну…

Ми озиралися, але…
Як заворожені всі, йшли,
проскакуючи в поїзди,
і все неслися,
хто куди…

А згляди билися об скло.
А лиця зморщувались в злість.
- Допомогти, допомогти б!
Але, невільники невдачі…

Все далі, кривлячись, неслись.

…Та, відійшовши враз,
помалу,
дивилися удалину…

І кожен згадував з любов'ю,
та ще й, з найлегшою печаллю
її протягнуті лабети,
її заплакане обличчя…

Її всю…

………………………………………………………………………….

Ми схоплювались посеред.
Запитували сам себе.
- Що, що було це?
- Згин кохання?
І що дало б нам всім втручання
у фатум серденька її…

Та не знайти нам було більш…

Її…

Пішла…

Пішла!

ПІШЛА!!!

………………………………

Пішла,як нібито

…ПОМЕРЛА.